Усатий Г.О. Дрьомов С.В. Амністія по-президентські: соціальний конфлікт чи сучасна індульгенція для злочинців?
Григорій Олександрович Усатий кандидат юридичних наук, доцент, старший науковий співробітник докторант (Київський національний університет імені Тараса Шевченка)
Сергій Володимирович Дрьомов кандидат юридичних наук
АМНІСТІЯ ПО-ПРЕЗИДЕНТСЬКИ: СОЦІАЛЬНИЙ КОНФЛІКТ ЧИ СУЧАСНА ІНДУЛЬГЕНЦІЯ ДЛЯ ЗЛОЧИНЦІВ?
«Справедливість – це істина в дії» (Ж. Жубер)
Амністія (з грецької – забуття, прощення) – акт найвищого законодавчого органу держави про повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання певних категорій осіб, винних у вчиненні злочинів. Саме так визначається даний кримінально – правовий інститут у вітчизняній юридичній літературі. Історія питання засвідчує, що амністія застосовувалася спочатку як царський акт помилування, пізніше як «всемилостивіший маніфест» у Російській імперії, практикувалася в СРСР і дійшла до нашого часу практично не змінившись за своєю сутністю. Характерним є також те, що амністія як підстава звільнення від покарання не є типовою для держав континентальної Європи, а застосування такої процедури є прерогативою для законодавства держав постсоціалістичного табору. Проте, питання соціальної обумовленості амністії як правового явища, а також доцільність існування такої підстави звільнення від кримінальної відповідальності в майбутньому, залишається доволі дискусійним. І це закономірно, адже законодавець чітко розуміє, що основою кримінально-правової політики держави повинен стати науково обґрунтований підхід до проблем боротьби зі злочинністю, функціонування правоохоронних органів у державі, оптимізації системи покарань і звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання, а також суворе дотримання основних принципів здійснення кримінально-правової політики, таких, як принцип законності, гуманізму, економії заходів кримінальної репресії тощо. Враховуючи вищезазначене, акцентуємо увагу юридичної громадськості на історії питання, а саме на тому, що 11 березня 2011 року Президентом України прийнято рішення відхилити прийнятий Верховною Радою України 17 лютого 2011 року Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про застосування амністії в Україні" та інших законодавчих актів України" (№ 4179 від 10.03.2009), який підтримали 309 народних обранців. Дещо пізніше, 02 червня 2011 року Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про застосування амністії в Україні" та інших законодавчих актів України», який набрав чинності з 01 січня 2012 року, змінюючи істотним чином сферу амністування. 16 вересня 2010 року Указом Президента України № 902/2010 затверджене нове Положення про порядок здійснення помилування, яким змінено порядок та умови застосування помилування. При цьому, важливо те, що повертаючи Закон на повторний розгляд Верховної Ради України, Президент України висловив низку критичних зауважень, які, на його думку, не дозволяють підписати вказаний нормативно-правовий акт. Сутність зауважень головним чином полягає у тому, що положення цього Закону, як вважає Президент, звужують існуючий обсяг прав і свобод людини і громадянина, та не відповідають окремим нормам Конституції України. На думку Глави держави, автори відхиленого нормативно-правового акту пропонують «… концептуально новий підхід до застосування амністії, який полягає у суттєвому обмеженні можливостей оголошення амністії». Це обмеження, як вважає Президент, полягає у встановленні заборони застосовувати амністію до осіб, кримінальні справи стосовно яких перебувають у провадженні органів дізнання, досудового слідства чи суду, але не розглянуті останніми. Як додатковий аргумент на користь своєї позиції Президент наводить Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 (справа про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання). У цьому документі зазначається, що звуження змісту прав і свобод означає зменшення ознак, змістовних характеристик можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами, тобто якісних характеристик права; звуження обсягу прав і свобод – це зменшення кола суб'єктів, розміру території, часу, розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав і свобод, тобто їх кількісної характеристики. Не заперечуючи аргументованість наведених положень, дозволимо собі запитати: а до чого тут амністія? У чому Президент побачив суттєве обмеження можливостей оголошення амністії та звуження існуючого обсягу прав і свобод людини і громадянина? Для формулювання відповіді на це запитання вбачається за необхідне нагадати, що сутність кримінальної відповідальності полягає у тому, що держава зобов’язана вжити усіх можливих заходів, щоб притягти винуватого до відповідальності, а той, у свою чергу, повинен понести перед державою відповідальність за вчинене та перетерпіти передбачені законом обмеження своїх прав і свобод, якщо вони будуть на нього покладені. Однак, інколи виникають ситуації, коли більш ефективним способом впливу на особу є відмова держави від осуду цієї особи та утримання від застосування до неї тих обмежень прав та свобод, які настають у зв’язку з цим осудом. Прийняття такого рішення має бути обґрунтованим та відповідати положенням чинного законодавства. Тому застосування амністії – це не обов’язок (імператив) держави, а виключно її право, що по суті є реалізацією принципів гуманізму, економії кримінальної репресії та актом доброї волі стосовно осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння, що містить ознаки складу злочину злочин. Відповідно до частини 1 статті 86 Кримінального кодексу (далі – КК) України, оголошується законом України. Однак, відхилений закон не містить жодної норми, яка хоча б незначною мірою обмежувала можливості Верховної Ради України оголошувати амністію. У згаданому Рішенні Конституційного Суду України йдеться про неприпустимість зменшення розмірів уже призначених пенсій, які, нагадаємо, призначаються довічно. Що ж до амністії, то у цьому випадку правова норма про порядок її застосування має так званий «перспективний характер», адже право на її реалізацію особа одержує лише після вчинення суспільно небезпечного діяння, яке містить ознаки складу злочину, тобто після настання передбаченого законодавством про кримінальну відповідальність юридичного факту. Натомість, керуючись запропонованою Президентом логікою, будь-яка спроба законодавця криміналізувати у подальшому те чи інше суспільно небезпечне діяння повинна розцінюватись як наступ на права і свободи людини і громадянина. Слід зазначити, що дотепер чинний Закон України про застосування амністії являє собою анахронізм, адже був прийнятий ще 1 жовтня 1996 року, до набрання чинності КК України 2001 року. Зокрема, його положення про застосування амністії на досудовій стадії фактично виключають процедуру доказування винуватості особи та закріплення такого висновку у обвинувальному вироку суду, обмежують право особи на реалізацію принципу змагальності. При цьому амністія розглядається як нереабілітуюча обставина. Адже держава, порушуючи приписи статті 62 Конституції України («…особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду»), необґрунтовано та свавільно визнає особу винуватою у вчиненні злочину і «милосердно» її вибачає. Натомість нормативно-правові приписи відхиленого Президентом закону, як видається, повною мірою відповідають вимогам вказаної конституційної норми. Таким чином, мали б реалізуватись такі важливі правові принципи як рівності усіх перед законом, презумпції невинуватості, справедливості тощо. Окрім того, положеннями відхиленого закону передбачається, що амністія не звільняє від обов'язку відшкодувати заподіяну злочином шкоду, покладеного на винувату особу вироком чи рішенням суду. Таким чином, реалізується принцип гуманізму не лише стосовно осіб, які вчинили злочини, а й категорії законослухняних громадян, причому як про тих, хто став жертвами злочинів (потерпілими), так і про всіх інших. Тому кримінальна юстиція повинна мати за мету охорону суспільства від особи, яка вчинила злочин й одночасно позитивне включення її в систему суспільних відносин. Усе наведене вище дає підстави для висновку, що рішення Президента України про відхилення Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про застосування амністії в Україні" та інших законодавчих актів України" (№ 4179 від 10.03.2009) є помилковим. Окрім того, погоджуючись з окремими вітчизняними та зарубіжними правниками зазначимо, що амністія у чинній редакції відповідного закону може розглядатися скоріше як одна з основних причин ескалації злочинності, фактора, який на фоні погіршення морально-психологічних характеристик сучасних злочинців, формує психологію безкарності та стимулює стійкість злочинності. Адже насправді, будь-яке покарання і, відповідно, звільнення від нього, яке застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, повинно мати на меті перш за все виправлення засудженого, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженим, так і іншими особами. Тому говорити про амністію як засіб розвантаження закладів пенітенціарної системи є недопустимим у сучасній державі, оскільки така теза руйнує основні підвалини кримінально-правової політики української держави у сфері застосування покарань.
