Шаблистий В.В. Про невідповідність вітчизняного інституту амністії принципу гуманізму кримінального права України
Володимир Вікторович Шаблистий кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального права та кримінології факультету з підготовки слідчих (Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ)
ПРО НЕВІДПОВІДНІСТЬ ВІТЧИЗНЯНОГО ІНСТИТУТУ АМНІСТІЇ ПРИНЦИПУ ГУМАНІЗМУ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ
5 квітня 2001 року вітчизняна кримінально-правова наука „побачила в живу” результат своєї багаторічної діяльності – Верховна Рада прийняла Кримінальний кодекс (далі – КК) України. З цього часу почався відлік новітньої історії теорії і практики застосування кримінального закону. Одним із наріжних її каменів є власні кримінально-правові принципи, відсутніх законодавчого закріплення яких вважаємо першопричиною багатьох проблем. В першу чергу, це стосується принципу гуманізму, оскільки його неправильне чи викреслене розуміння призводить до порушення (мова навіть не йде про відновлення) прав потерпілої сторони. Одним із проявів цього є вітчизняний інститут амністії, застосування якого дуже часто призводить до негативного резонансу у суспільстві. Ось деякі з них. Постановою Нетішинського міського суду Хмельницької області закрито кримінальну справу та звільнено від кримінальної відповідальності неповнолітнього В., який 5 травня 2007 року, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, із застосуванням психічного та фізичного насильства, вступив у статеві зносини з А. всупереч її волі; задоволив статеву пристрасть неприродним способом із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування; з метою залякування та примушування потерпілої не заявляти в правоохоронні органи та не розповідати іншим про вчинені злочини, вчинив погрозу вбивством потерпілої та її дитини Р., при наявності реальних підстав побоюватись здійснення цих погроз. Дії його кваліфіковані за ч. 1 ст. 152, ч. 1 ст. 153, ч. 1 ст. 129 КК України. Суд, враховуючи, що обвинувачений інкриміновані злочини скоїв до 09 червня 2007 року, коли набрав чинності Закон України „Про амністію” від 19 квітня 2007 року, в неповнолітньому віці, є особою, яка потерпіла від Чорнобильської катастрофи, санкції статей, за якими кваліфіковані його дії передбачають покарання у виді позбавлення волі строком до 5 років, подав клопотання про застосування Закону України „Про амністію” від 19 квітня 2007 року, в поданні ставилось питання про закриття кримінальної справи внаслідок акта про амністію. Суд задовольнив це клопотання, не дивлячись на категоричні заперечення потерпілої сторони [1]. 22 вересня 2011 року Зарічний районний суд м. Суми закрив кримінальну справу відносно Р., який обвинувачувався у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 342, ч. 2 ст. 345 КК України (заподіяння дільничному інспектору міліції середньої тяжкості тілесного ушкодження під час виконання ним службових обов’язків). Від Р. в судовому засіданні надійшло клопотання про звільнення його від кримінальної відповідальності у зв’язку з актом амністії, так як він на день набрання чинності Законом України „Про амністію у 2011 році” від 08 липня 2011 року має дитину, якій не виповнилося 18 років, а тому просить суд звільнити його від кримінальної відповідальності та закрити справу з цих підстав. В ході розгляду справи було встановлено, що злочин, в скоєнні якого обвинувачується Р. є злочином середньої тяжкості, він в силу ст. 89 КК України раніше не судимий, обмеження по застосуванню амністії визначені ст. 7 Закону України „Про амністію у 2011 році” на нього не поширюються, на день набрання чинності Законом України „Про амністію у 2011 році” він має доньку А., він не заперечує проти застосування до нього акту амністії і закриття справи з цих підстав. Потерпіла сторона виступала категорично проти цього, аргументуючи в тому числі посяганням на авторитет органів внутрішніх справ [2]. У наведених випадках суд правильно застосував норми закону, чим і порушив незакріплений (фактично не існуючий) принцип гуманізму кримінального права, суть якого у всіх цивілізованих країнах впершу чергу зводиться до однакової кримінально-правової охорони безпеки усіх без виключення людей, а не лише тих, які вчинили злочин. Чи може бути впевнена потерпіла від зґвалтування особа впевнена у своїй безпеці, коли на її очах суд звільняє винувату особу від кримінальної відповідальності? Чи може бути впевнений працівник міліції у власній безпеці та своїх близьких, коли сам став потерпілим у зв’язку із службовою діяльністю, а винувату особу звільняють у залі суду? Більш того, якщо немає обвинувального вироку суду, то і про жодне відшкодування обґрунтованих у цивільному позові збитків не може йти мова. Виникає парадоксальна ситуація, коли людина звертається до правоохоронних органів із заявою про вчинення злочину, ті у свою чергу мінімум два місяця проводять досудове слідство, а держава в особі суду просто пробачає особі, яка визнала себе винною, її вчинок. Одразу всі забувають про просто нелюдські потуги слідчого вжити всі можливі заходи щодо забезпечення відшкодування потерпілому завданої шкоди. Якщо раніше було достатнім винесення постанови про відсутність майна, на яке може бути накладено арешт, то тепер слід документально доводити (максимально можливі запити та довідки, додаткові допити, доручення щодо проведення оперативно-розшукових заходів тощо) неспроможність обвинуваченого відшкодувати завдані ним збитки. Виникає просте запитання: навіщо проводити всю цю роботу, коли всі навкруги розуміють, що буде застосовано амністію? На нашу думку, є декілька способів вирішення ситуації, що склалася. Перший полягає у приєднанні до думки О.С. Козак, яка, дослідивши ефективність звільнення від кримінальної відповідальності в Україні, дійшла висновку, що в такій ситуації обов’язкове врахування точки зору потерпілого (у справах, де є потерпілий) [3, с. 16]. Ця пропозиція знайшла свою підтримку і у законодавця, лише у вигляді ініціативи, а не проголосованого законопроекту. Другий може мати вигляд законодавчого закріплення принципів кримінального права у КК України як вихідних ідей, на яких ґрунтуватиметься діяльність всієї кримінальної юстиції держави. І останнє, мабуть головне. В жодному випадку не виступаючи противником альтернативних реальному відбуванню призначеного судом покарання інших форм реалізації кримінальної відповідальності, просто хочемо їх цивілізованого правового регулювання та застосування з урахуванням думки не тільки підсудного та потерпілого, а навіть і свідка, перекладача, які у зв’язку із їх участю у кримінальному процесі відчувають загрозу порушення однієї з найвищих соціальних цінностей в державі – їх безпеки.
Література:
1. Архів Нетішинського міського суду Хмельницької області // Кримінальна справа №1п-05-07 за 2007 р. 2. Єдиний державний реєстр судових рішень. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу – http://reyestr.court.gov.ua/Review/18541347. 3. Козак О. С. Ефективність звільнення від кримінальної відповідальності в Україні : [монографія] / за ред. О.М. Бандурки. – К. : Освіта України, 2009. – 204 с.
