Навроцька В.В. Амністія та помилування - акт, справедливий для потерпілого?
Віра Володимирівна Навроцька кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінально-правових дисциплін (Львівський державний університет внутрішніх справ)
АМНІСТІЯ ТА ПОМИЛУВАННЯ – АКТ, СПРАВЕДЛИВИЙ ДЛЯ ПОТЕРПІЛОГО?
В юридичній літературі загальновизнаним є підхід, згідно з яким помилування та амністію розглядають як акт гуманізму, прощення та милосердя до того, хто вчинив злочин. Окремі дослідники прямо говорять й про суто прагматичну мету застосування цих інститутів – зниження навантаження на кримінально-виконавчу систему, що не здатна належно забезпечити виконання всіх призначених покарань, вирішення проблем перевищення строків тримання у відповідних установах, й певним чином зняття з себе державою відповідальності за порушення прав людини: незадовільне харчування, санітарно-побутові умови, медичне та комунальне забезпечення тощо [2, с. 93; 5, с. 1; 6, с. 5; 7, с. 190, 191]. Правим був американський письменник А. Бірс, пожартувавши [правильно кажуть, що у кожному жарті є лише доля жарту, а все решта – правда], що амністія – це великодушність держави стосовно тих злочинців, покарати яких їй не по кишені [3,с.451]. До інститутів амністії та помилування деякі науковці ставляться достатньо критично. Так, на думку Ч. Беккаріа, прощенню та милосердю не повинно бути місця у досконалому законодавстві, де покарання помірні, а суд - праведний та швидкий. Подібний підхід демонструє й О.І. Бойко, який звертає увагу на те, що до застосування акта амністії чи помилування кожного разу підлягає обговоренню питання про те, чи не є жорстоким Кримінальний кодекс, що змушує верховну владу до одноразової, оптової чи персональної милості. Вчений задає риторичне питання: чи не правильно було б гуманізувати закон, а всіх (!) страждущих «пригостити» після цього нормою про зворотну силу закону?[1, с. 149-150]. В акті амністії та помилування не ставиться під сумнів ні винність особи, ні кримінально-правова кваліфікація її дій, ні законність процесуальних рішень про визнання особи підозрюваним чи обвинуваченим, ні вирок суду, яким особа засуджена до покарання. А оскільки застосування таких актів частково підриває авторитет правоохоронних органів (їх рішення визнаються істинними та справедливими, але, все ж піддаються корекції), немало західних правових систем взагалі не практикують помилувань та амністій. Що ж стосується України, то тут це один із методів прощення злочинців в надії, що вони оцінять великодушність влади і стануть на шлях виправлення. Насправді ж, окремі дослідники говорять про те, що іноді це може бути потужним криміногенним фактором, призводити до ще більшого розгулу злочинності [1, с. 149; 4, с. 76; 7, с. 196]. Поблажливість до тих, хто вчинив злочин – є, по-суті, ігноруванням прав потерпілого. У даному випадку держава проявляє прихильність лише до однієї зі сторін кримінального конфлікту – до злочинця, одночасно ущемляючи постраждалого, принаймні у психологічному задоволенні того, що його кривдник буде покараний. Інтереси осіб, що втягнуті у конфлікт, вирішуються державою на користь однієї сторони – винного. Таким чином, при конкуренції прав законослухняної особи, якою є потерпілий, і прав злочинців на застосування стосовно них кримінально-правових засобів пом’якшення їх участі, милість вищих органів влади на боці останніх. Слід цілком погодитися із твердженням О.І. Бойка у тому, що за таких умов амністію та помилування не можна назвати справедливим актом для потерпілого [8, с. 68-78]. Більш доцільною була б офіційна демонстрація надання переваги законослухняному потерпілому порівняно з винним. Регламентоване і Конституцією, і рядом ратифікованих Верховною Радою України міжнародних актів право на доступ до правосуддя, можна розглядати у напрямку допустимості обмеження конституційних прав і свобод із боку вищих органів держави в процесі використання їх повноважень. Особливо несправедливим, як видається, є застосування амністії та помилування до осіб, визнаних винними у вчиненні діянь, які за загальним правилом належать до категорії справ приватного обвинувачення. Подібна практика не суперечить чинному законодавству (у тому числі й ухваленому 2 червня 2011 р. Закону «Про внесення змін до Закону України «Про застосування амністії в Україні» та інших законодавчих актів України», а також затвердженому 16 вересня 2010 р Указом Президента України «Положенню про порядок здійснення помилування»). У той же час виникає запитання: наскільки обґрунтованим є таке становище? Відомо, що справи даної категорії порушуються не інакше як за скаргою відповідної приватної особи, у них дізнання та досудове слідство не проводяться, обвинувачення повністю підтримує потерпілий або його законний представник. Уявімо ситуацію: постраждалий у такій справі подає скаргу (причому, вимоги до такої скарги достатньо суворі – відповідно до ст.251 КПК України скарга потерпілого повинна відповідати вимогам, які встановлені щодо обвинувального висновку), на його плечі повністю лягає тягар доказування, він (без жодного сприяння з боку працівників правоохоронних органів) переконує суд у підставності заявлених вимог, добивається винесення обвинувального вироку, з переможним виглядом Георгія Змієборця дивиться на кривдника і… раптом держава, яка ніяк не постраждала від делікту, в особі своїх органів – парламенту (при виданні акту амністії) чи Президента (при здійсненні помилування) «розводить руками», демонструючи свою великодушність до того, проти кого була подана скарга, амністуючи чи милуючи винного, навіть не запитавши з цього приводу думки потерпілого. Ось чому видається, що доля справ зазначеної категорії повинна залежати, передусім, від волевиявлення безпосередньо постраждалого (його законного представника). Тому у справах приватного обвинувачення держава через свої органи не повинна втручатися у вирішення питань про звільнення засудженого від покарання (як за амністією, так і у зв’язку з помилуванням).
Література: 1. Бойко А.И. Нравственно-религиозные основы уголовного права: монография. / А.И. Бойко– 2-е изд. – М. : Юрлитинформ, 2010 – 248с. 2. Белоусова Е.А. Прекращение уголовного преследования в стадии предварительного расследования: дис. к.ю.н.:12.00.09: / Белоусова Евгения Алексеевна – СПб., 2004 – 176с. 3. Душенко К.В. Универсальный цитатник политика и журналиста: 6000 цитат о политике, правосудии и журналистике. Изд. 2-е, исправл. / К.В. Душенко . – М. : изд-во Эксмо, 2004. – 784с. 4. Новиков В.А. Освобождение от уголовной ответственности: дис. …к.ю.н.: 12.00.09: уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право / Виталий Александрович Новиков – Краснодар, 2003 – 186с. 5. Чепелюк О.В. Амністія та помилування в Україні (кримінально-правове та кримінологічне дослідження): автореф. дис.. …к.ю.н.: 12.00.09: кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право / Чепелюк Ольга Володимирівна – К., 2009 – 16с. 6. Березовський А.А. Кримінологічні основи амністії: автореф. дис.. …к.ю.н.: 12.00.09: кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право / Березовський Андрій Андрійович – Одеса, 2007 – 19с. 7. Березовський А.А. Амністія: соціально-правові та кримінологічні проблеми : монографія. / А.А. Березовський – Одеса : Юридична література, 2008 – 240с. 8. Бойко А.И. Система и структура уголовного права : В 3-х т. Т.ІІ. Системная среда уголовного права / А.И. Бойко – Ростов на Дону : изд-во ЮФУ, 2007
