Лень В.В. Книга М.М. Амністія та примусові заходи медичного характеру: дискусійні питання "конкуренції"
В.В. Лень кандидат юридических наук, доцент професор кафедри кримінального права та кримінології (Національний гірничий університет, м. Дніпропетровськ) М.М. Книга кандидат юридичних наук старший науковий співробітник відділу організації наукової роботи та редакційно-видавничої діяльності (Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ)
АМНІСТІЯ ТА ПРИМУСОВІ ЗАХОДИ МЕДИЧНОГО ХАРАКТЕРУ: ДИСКУСІЙНІ ПИТАННЯ «КОНКУРЕНЦІЇ»
Питання «конкуренції» застосування до неосудних осіб правових інститутів амністії та примусових заходів медичного характеру не знайшли чіткого законодавчого вирішення. Серед науковців також немає єдності поглядів у цих питаннях. Залишається невирішеним питання про те, чи виключаються підстави застосування примусових заходів медичного характеру до осіб, які підпадають під дію акта про амністію. Б.А. Протченко вважає, що з точки зору гуманізму неприпустимо, щоб амністія полегшувала положення лише тих осіб, які вчинили злочини, будучи здоровими, і не поширювалася на осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння в хворобливому стані [3, с. 29]. Іншої точки зори притримується А.А. Музика на думку якого "видання акта амністії не тягне правових наслідків для неосудних, щодо яких застосовані ці заходи, оскільки ці особи вже звільнені судом від кримінальної відповідальності за вчинене ними суспільно небезпечне діяння” [2, с. 40]. Останньої позиції притримувався також і Р.І. Міхєєв, який зазначав, що суспільно небезпечні діяння неосудних незлочинні в своїй основі, тому амністія до них не застосовується. Як він справедливо відзначав, застосування амністії до неосудного, тобто до особи, яка злочин не вчиняла, безглуздо, а в ряді випадків і небезпечно як для оточуючих, так і для самого неосудного [1, с. 244-245]. Останній аргумент виглядає дуже переконливо, оскільки дійсно, примусові заходи медичного характеру застосовуються судом тільки до осіб, які є суспільно небезпечними, тому відмова в призначенні таких заходів у зв’язку із застосуванням акту амністії буде загрожувати безпеці невизначеного кола осіб, які можуть стати потенційними жертвами посягання з боку таких хворих. Захистити суспільство від небезпечних дій таких осіб є обов’язком держави. С.Я. Улицький, також вважає, що на відміну від покарання заходи медичного характеру не виражають осуду особи, яка вчинила діяння, вони позбавлені карального характеру і не тягнуть судимості, а особи, до яких вони застосовані не можуть бути амністовані чи помилувані [4, с. 4]. Адже "амністія – це спеціальний вид звільнення від кримінальної відповідальності та/чи покарання (повне або часткове) індивідуально визначених категорій осіб, винуватих у вчиненні злочинів, що здійснюється судом на підставі відповідного акта (закону про амністію), прийнятого Верховною Радою України” [5, с. 8]. До того ж такий підхід відповідає положенням ст. 85 КК України про те, що на підставі закону України про амністію або акта про помилування засуджений може бути повністю або частково звільнений від основного і додаткового покарання, а також засудженому може бути замінено покарання або невідбуту його частину більш м’яким покаранням. Не вирішеним залишається питання про те чи є підстави для застосування примусових заходів медичного характеру щодо осіб, які захворіли на психічну хворобу під час відбування покарання, якщо вони формально підпадають під дію акта про амністію ? Б.А. Протченко вважає, що до цих осіб до моменту їх вилікування амністія застосовуватися не може, оскільки вони не вважаються засудженим і не відбувають покарання. Після видужання до них не може бути застосовано покарання, якщо вони підпадають під дію акта про амністію [3, с. 30]. Ми також вважаємо, що перевага має віддаватися примусовим заходам медичного характеру, а після їх припинення такі особи не можуть підлягати покаранню, якщо вони підпадають під дію акту про амністію. Що стосується підстав для застосування примусових заходів медичного характеру щодо осіб, які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до винесення вироку, то вважається, що амністія не повинна застосовуватися з міркувань необхідності забезпечення безпеки інших осіб. До того ж ч. 3 ст. 6 КПК України встановлює, що закриття справи на підставі акта амністії не допускається, якщо обвинувачений проти цього заперечує. В цьому разі провадження у справі продовжується в звичайному порядку. В будь-якому випадку зазначені особи не спроможні об’єктивно виразити свою волю чи бажають вони закриття справи чи ні. Таким чином вищевказані прогалини у правовому регулюванні інститутів амністії та примусових заходів медичного характеру потребують законодавчого вирішення.
Література: 1. Михеев Р.И. Проблемы вменяемости и невменяемости в советском уголовном праве / Р.И. Михеев. – Владивосток : изд-во Дальневост. ун-та, 1983. – 300 с. 2. Музика А.А. Примусові заходи медичного і виховного характеру / А.А. Музика. – К. : Національна академія внутрішніх справ України. 1997. – 125 с. 3. Протченко Б.А. Принудительные меры медицинского характера / Б.А. Протченко Б.А. – М. : "Юрид. лит.”, 1976. – 103 с. 4. Улицкий С.Я. Правовое регулирование принудительных мер медицинского характера / С.Я. Улицкий. – Владивосток, 1974. – 16 с. 5. Школа С.М. Кримінально-правові проблеми застосування амністії та здійснення помилування в Україні : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / С.М. Школа. – К., 2004. – 20 с.
