Горох О.П. Щодо історії оновлення законодавства "Про застосування амністії в Україні"
О.П. Горох кандидат юридичних наук, доцент доцент кафедри галузевих правових наук (Національний університет «Києво-Могилянська академія»)
ЩОДО ІСТОРІЇ ОНОВЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА «ПРО ЗАСТОСУВАННЯ АМНІСТІЇ В УКРАЇНІ»
1 січня 2012 р. набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про застосування амністії в Україні» та інших законодавчих актів України» [1]. 1. Мабуть, не всім відомо про те, що прийняттю цього Закону передувала неабияка дискусія між Президентом України та Верховної Ради України щодо окремих концептуальних положень цього Закону. Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про застосування амністії в Україні» та інших законодавчих актів України» вперше був прийнятий 17 лютого 2011 р. [2]. Цей Закон був направлений Президенту України на підпис. Однак Президент України 11 березня 2011 р. застосував право вето щодо зазначеного Закону і повернув його до Верховної Ради України на доопрацювання зі своїми пропозиціями. Серед основних концептуальних положень, з якими не погодився Президент України було те, що аналізований Закон встановлював заборону на застосування амністії до осіб, кримінальні справи стосовно яких перебувають у провадженні органів дізнання, досудового слідства чи суду, але не розглянуті судом з постановленням обвинувального вироку. На думку Президента України, такий концептуально новий підхід до застосування амністії суперечить ч. 3 ст. 22 Конституції України, оскільки звужує зміст та обсяг існуючих прав і свобод людини і громадянина [3]. 2. З метою додаткового обґрунтування зазначеного концептуально нового підходу щодо застосування амністії Комітет Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності (депутати цього комітету були ініціаторами прийняття аналізованого Закону) звернувся до провідних українських спеціалістів з проханням висловити свою позицію щодо таких, зокрема, питань: 1) Чи має порушення вимог Конституції України (зокрема, ч. 3 ст. 22) внаслідок прийняття Верховною Радою України положення Закону «Про застосування амністії в Україні», що забороняє застосування амністії до осіб, кримінальні справи стосовно яких перебувають у провадженні органів дізнання, досудового слідства чи суду, але не розглянуті судом з постановленням обвинувального вироку? 2) Чи буде порушенням вимог Конституції України (зокрема, ч. 1 ст. 62) застосування амністії до осіб, вину яких не доведено в законному порядку і не встановлено обвинувальним вироком суду? [4]. 3. Автор цієї статті у співавторстві з доктором юридичних наук, професором А. А. Музикою проаналізувавши вітчизняне законодавство щодо застосування амністії (Конституцію України, закони, кримінальний і кримінально-процесуальний кодекси), а також відповідні рішення Конституційного Суду України, постанови Пленуму Верховного Суду України і зарубіжне законодавство, наукові публікації, запропонували своє бачення стосовно аналізованої проблеми [5]. 1) Амністія – це право чи обов’язок законодавця? Акти амністії видаються, як правило, на ознаменування важливих державних подій або стосовно певної категорії осіб, які заслуговують на пом’якшення своєї долі. Такими, наприклад, були амністії для: учасників війни в Афганістані та воєнних конфліктів в інших зарубіжних країнах (1994 р.) – у зв’язку з 5-ою річницею виведення військ колишнього Радянського Союзу з території Афганістану; осіб, які брали участь у масових акціях протесту проти несвоєчасних виплат заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат (1996 р.), а також амністія 2005 р. – у зв’язку з 60-ою річницею Перемоги у Великій Вітчизняній війні й амністія 2008 р. – у зв’язку із 60-ю річницею проголошення Загальної декларації прав людини. Аналогічною є практика і держав–учасниць СНД. Конституція України та вітчизняне кримінальне (або інше) законодавство не передбачають такого обов’язку, як «обов’язок видання щодо особи, яка вчинила злочин, акта амністії». Кримінальним кодексом України (статті 85–86) передбачено: особи, які вчинили злочин, можуть бути звільнені від кримінальної відповідальності чи покарання у разі, якщо законодавець шляхом видання відповідного закону оголосить амністію. Тобто якщо законодавець не визнав за доцільне приймати акт амністії, особа не може претендувати на обов’язкове звільнення від кримінальної відповідальності (повне звільнення) чи покарання (повне або часткове звільнення) за амністією. Право окремих громадян на амністію можна розглядати лише в аспекті відповідного акта амністії, що прийнятий Верховною Радою України, і при цьому видання такого акта не є обов’язком законодавця. Застосування конкретного закону про амністію здійснюється виключно судом, що також визнається його правом, а не обов’язком. Отже, прийняття актів амністії завжди було проявом гуманізму (і залишається таким), про що зазначається у преамбулі відповідних актів про амністію, і завжди залежало (та залежить) від виключної волі законодавця. При цьому органи державної влади ніколи не мали обов’язку видавати акти амністії. У зв’язку з цим невидання державою актів про амністію протягом певного часу, видання їх лише стосовно певної категорії осіб, у певному обсязі (звільнення від кримінальної чи покарання) тощо, не може розглядатися як порушення Конституції України («звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод» – ч. 3 ст. 22), Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України. У контексті аналізованого питання видається некоректним ставлення до інституту амністії Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини: «Вкотре наголошую, що зняттю напруженості стосовно переповненості пенітенціарних закладів сприяло б проведення амністії. Але, на превеликий жаль, два роки поспіль законопроекти про амністію у Верховній Раді України не розглядалися, що порушує право на реалізацію принципу гуманізму. Сподіваюся, що найближчим часом спільними зусиллями ми розв’яжемо цю проблему, і Закон про амністію буде прийнятий Верховною Радою України» [6]. По-перше, завданням амністії не є «розвантаження» пенітенціарних закладів [7].; по-друге, повторюємо, діяльність Верховної Ради України щодо видання актів амністії узгоджена з чинним законодавством і ніякою мірою не порушує право на реалізацію принципу гуманізму. 2) Про застосування амністії до осіб, вину яких не доведено в законному порядку і не встановлено обвинувальним вироком суду. Насамперед потрібно зазначити, що аналізоване питання стосується не лише амністії (як одного з видів звільнення особи від кримінальної відповідальності), а інституту звільнення від кримінальної відповідальності у цілому. Питання про можливість застосування амністії до осіб, кримінальні справи стосовно яких перебувають у провадженні органів дізнання, досудового слідства чи суду, але не розглянуті судом з постановленням обвинувального висновку, належить до надзвичайно дискусійних. При цьому абсолютна більшість юристів справедливо вважає, що застосування амністії до осіб, вину яких не доведено в законному порядку і не встановлено обвинувальним вироком суду, насправді є порушенням принципу презумпції невинуватості, закріпленому в ч. 1 ст. 62 Конституції України, ч. 2 ст. 2 КК України, ч. 2 ст. 15 КПК України. Щоб уникнути цього, амністію варто було б застосовувати лише до осіб, вину яких доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, з вирішенням питання про звільнення особи від покарання. А відтак, встановлення в новій редакції проекту Закону України «Про застосування амністії в Україні» заборони застосовувати амністію до осіб, кримінальні справи стосовно яких перебувають у провадженні органів дізнання, досудового слідства чи суду, але не розглянуті судом з постановленням обвинувального вироку, є не порушенням Конституції України та положень кримінального і кримінально-процесуального законодавства (можливо, буде постановлено виправдувальний вирок), а, навпаки, – їх суворим дотриманням. Будемо відвертими – ми маємо справу з проявом елементарної суперечності, яка притаманна багатьом положенням кримінального права. Серед її видів, окрім презумпції невинуватості, – заборона застосування кримінального закону за аналогією, Кримінальний кодекс України – єдине джерело кримінального законодавства, примусове лікування наркологічних хворих – є порушенням прав людини. Водночас, розмірковуючи з приводу окремого запитання, необхідно взяти до уваги той факт, що порушення презумпції невинуватості спостерігається не лише при звільненні осіб від кримінальної відповідальності за нереабілітуючими підставами, а й в інших випадках, зокрема, при притягненні до кримінальної відповідальності осіб, винних у відмиванні «брудних» коштів. Сьогодні судова практика у питанні про притягнення особи до кримінальної відповідальності за статтями 209, 306 КК не переймається фактом її засудження за предикатний злочин: «…притягнення особи до кримінальної відповідальності за ст. 209 КК можливе як за умови, що факт одержання нею коштів або іншого майна внаслідок вчинення предикатного діяння встановлено судом у відповідних процесуальних документах (вироку чи постановах, ухвалах про звільнення від кримінальної відповідальності, про закриття справи з нереабілітуючих підстав тощо), так і в разі, коли вона не притягувалася до кримінальної відповідальності за предикатне діяння» (п. 11 постанови «Про практику застосування судами законодавства про кримінальну відповідальність за легалізацію (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом» від 15 квітня 2005 р. № 5). Аналогічне за змістом положення, що нехтує презумпцією невинуватості, закріплено у п. 5 ст. 9 Конвенції Ради Європи про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, та про фінансування тероризму (2005 р.) [ратифікована Україною з окремими застереженнями 17 листопада 2010 р.; набрання чинності для України – 1 червня 2011 р.]: «5. Кожна Сторона забезпечує відсутність визнання попереднього або одночасного засудження за предикатний злочин як передумови для засудження за відмивання грошей». Таким чином, принцип презумпції невинуватості давно вже втратив свою «цнотливість» і принциповість [8, с. 282]. Такі проблемні ситуації, як правильно пише А.Е. Жалінський, мають вирішуватися з урахуванням суперечливості і соціальної залежності кримінального права, його необхідності і його небезпеки [9, с. 8 – 9]. Очевидно, що інститут звільнення від кримінальної відповідальності є необхідним з точки зору кримінальної політики, доцільності економії кримінальної репресії, необхідності у раціональному «розвантаженні» органів кримінальної юстиції. Втім, є безсумнівним також і те, що принцип презумпції невинуватості має бути непорушним. Отже, інститут звільнення від кримінальної відповідальності потребує комплексного і системного осмислення та законодавчого вдосконалення. 4. Необхідно зазначити, що висловлену позицію авторів підтримав Комітет Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, а також Головне науково-експертне управління Верховної Ради України. У своїх висновках до пропозицій Президента України вони рекомендували Верховній Ради України не підтримувати пропозицію Президента України про відхилення Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про застосування амністії в Україні» та інших законодавчих актів України». Очевидно, що Верховна Рада України таки дотрималася рекомендацій Комітету і Головного науково-експертного управління. За змістом прийнятого Верховною Радою аналізованого Закону застосування амністії все таки не дозволяється щодо осіб, вину яких не доведено в законному порядку і не встановлено обвинувальним вироком суду [1]. Згодом таку позицію сприйняв і Президент України, підписавши 2 червня 2011 р. аналізований Закон. Отже, дискусія між Президентом України і Верховною Радою України при оновленні законодавства «Про застосування амністії в Україні» вирішалася на користь законодавчої влади. Проте головне в іншому. Позиція кожної зі сторін ґрунтувалася на справжній турботі про права і свободи людини і громадянина. В цій дискусії, як гласить відоме прислів’я, сподіваємося, народилася істина (!).
Література: 1. Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 51. – Ст. 580. 2. Див. історію прийняття Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про застосування амністії в Україні» та інших законодавчих актів України» на офіційному веб-сайті Верховної Ради України // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id= &pf3511=34701 3. Див. Пропозиції Президента України до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про застосування амністії в Україні» та інших законодавчих актів України» // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id =&pf3511=34701 4. Див. Лист Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності від 13 квітня 2011 р. № 04-19/3-714. 5. Див. Лист Державного науково-дослідного інституту митної справи від 10 травня 2011 р. № 7-1/8-368. 6. Див. Виступ Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Ніни Карпачової під час представлення доповіді про стан дотримання та захисту прав і свобод людини 14 січня 2011 року // Голос України. – 2011. – 20 квітня. 7. Варто потурбуватися про інше: чому в Україні упродовж останніх років зростає кількість засуджених? Сьогодні в місцях позбавлення волі перебуває 152 тисячі осіб (336 ув’язнених на 100 тисяч населення країни). За цим показником Україна є третьою серед країн – членів Ради Європи, після Росії та Грузії. 8. Див., зокрема: Музика А.А. Кримінально-процесуальний кодекс України має визначити порядок дій, що слугуватиме людині // Засади кримінального судочинства та їх реалізація в законотворчій і правозастосовній діяльності: Тези доповідей та повідомлень науково-практичної конференції (Київ, 3 квітня 2009 року). Видання присвячене пам’яті професора А.Я. Дубинського. – К.: Атіка, 2009. 9. Жалинский А.Э. Уголовное право в ожидании перемен: теоретико-инструментальный анализ. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Проспект, 2009.
