Дудоров О.О. Письменський Є.О. Звільнення від покарання та його частини за законом про амністію
О.О. Дудоров, доктор юридичних наук, професор, професор кафедри кримінального права (Луганський державний університет внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка) Є.О. Письменський, кандидат юридичних наук, доцент, начальник кафедри кримінального права (Луганський державний університет внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка)
ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ПОКАРАННЯ ТА ВІДБУВАННЯ ЙОГО ЧАСТИНИ ЗА ЗАКОНОМ ПРО АМНІСТІЮ: ПИТАННЯ ПРАВОВОЇ РЕГЛАМЕНТАЦІЇ ТА ВДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА
Амністія є актом прощення, виявленням гуманізму і милосердя щодо засудженого, з урахуванням чого особа звільняється від покарання або відбування його частини. Слово "амністія” – грецького походження: забуття, що буквально означає, прощення [1]. Пробачити – означає виявити поблажливість, вибачити, пробачити якусь провину, залишаючи її без покарання. У цьому сенсі справедливо буде вважати амністію різновидом юридично оформленого права пробачення особи, яка скоїла злочин, що реалізується від імені суспільства вищими органами державної влади [2]. Амністія відома людству з давніх часів. Перші згадки про застосування амністії як державного заходу зафіксовані в історії демократичних Афін. Остаточно амністія як самостійний юридичний інститут сформувалася у ХІХ столітті в Західній Європі. Звільнення від кримінальної відповідальності та покарання у зв’язку із амністією відоме і вітчизняному законодавству. У дореволюційному законодавстві між амністією та помилуванням не проводилося чіткого розмежування. Амністія, в сучасному розумінні цього поняття, вважалася одним із видів помилування, яке включало в себе помилування у вузькому значенні, реституцію й амністію. Перший акт амністії, дія якої поширювалася на територію України, було прийнято 3 березня 1917 року. Амністія передбачалася і в конституціях СРСР та УРСР різних часів, кримінальних та кримінально-процесуальних кодексах УРСР, в Основах кримінального законодавства СРСР та союзних республік від 25 грудня 1958 року та в інших нормативних актах [3]. У сучасній кримінально-правовій науці України найсуттєвіший внесок у вирішення проблем, які стосуються вчення про амністію (так само, як і про помилування), зробили в своїх працях А.А. Березовський, А.А. Музика, О.В. Чепелюк, Б.М. Телефанко, В.В. Устименко, С.М. Школа. Окремо слід відзначити аналіз сучасної судової практики застосування амністії в Україні, зроблений суддею Апеляційного суду Запорізької області В.М. Білоконевим [4]. Відповідно до положень ст. 92 Конституції України амністія оголошується Верховною Радою України у вигляді відповідних законів. Крім того, в ст. 74 Конституції передбачено додаткові гарантії забезпечення об’єктивності механізму оголошення амністії на території України, а саме – не може бути предметом референдуму законопроект про амністію. Загальні положення, що стосуються цього інституту, закріплено в Законі України "Про застосування амністії в Україні” від 1 жовтня 1996 р. (в редакції Закону від 2 червня 2011 р.). Норми, які передбачають звільнення особи від покарання на підставі Закону України „Про амністію”, також знайшли своє відображення у ст.ст. 85 – 86 КК України; п. 4 ч. 1, ч. 3 і 5 ст. 6 КПК України; ст. ст. 152 – 155 КВК України. За даними дослідників, амністія має широке поширення в сучасному світі. Зокрема, вона передбачена законодавством усіх країн СНД, Австрії, Албанії, Болгарії, Данії, Італії, КНР, Латвії, Литви, Португалії, Румунії, Сан-Марино, Туреччини, Франції. У країнах Латинської Америки амністія допускається тільки у виняткових випадках (як правило, лише стосовно так званих політичних злочинів) [5]. У кримінальному законодавстві держав континентальної Європи спостерігається тенденція „включення” амністії до складу інституту помилування. По суті, існує один інститут звільнення від покарання та відповідальності або пом’якшення покарання, який і носить загальну назву „помилування” [6]. Одним з аргументів на користь доцільності застосування амністії є необхідність розвантаження установ кримінально-виконавчої системи. Так, за словами Б.М. Телефанка, необхідність оголошення амністій зумовлена насамперед тим, що в установах виконання покарань утримується велика кількість осіб, засуджених до нетривалих строків покарання за незначні злочини, а також потребою зменшення перевантаженості цих установ [7]. Це дійсно так, однак соціальне призначення амністії передусім пояснюється прагненням держави надати ще один шанс особі, яка скоїла злочин. Такій особі надається можливість відчути піклування про себе, повернутися до суспільства, жити у правомірний спосіб і переглянути свої антисоціальні погляди та звички. Як справедливо зазначається у фаховій літературі, при „точному влученні” соціально-політичний ефект амністії може бути дуже високим. Мало того, що у вільне суспільство вливаються додаткові трудові ресурси, так ще й відбувається певна консолідація суспільства, нехай і на не дуже значному сегменті. В очах певної частини населення держава вже не виглядає винятково „машиною для придушення”, а починає здобувати риси патерналізму. Кримінальне право виконує в такий спосіб свою соціально-інтегративну функцію [8]. Водночас набагато важливіше пам’ятати, що застосування амністії може мати й зворотну дію. Часте й розширене за колом осіб застосування амністії спричиняє неминучу дискредитацію цього інституту, викликає зневажливе ставлення населення до будь-яких рішень органів державної влади, демонструє нездатність держави протидіяти злочинності, підриває й без того хиткий авторитет правосуддя, через що особи, які вчинили злочин, починають вірити в свою безкарність. Ось чому застосування амністії має бути скоріш винятком, ніж правилом. У цьому сенсі варто прислухатися думки Л.Л. Круглікова і О.В. Васильєвського, які небезпідставно пропонують суттєво звузити сферу застосування амністії (її періодичність та обсяг), оскільки вона багато в чому перекреслює копітку роботу з диференціації та індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання. На практиці під амністію підпадають цілі категорії осіб без урахування багатьох інститутів кримінального закону, що порушує і принцип рівності громадян перед законом, і принцип справедливості [9]. Останній раз амністія в Україні оголошувалася Законом України від 8 липня 2011 року, а до цього – 12 грудня 2008 року, тобто з інтервалом більше двох з половиною років. За формальними ознаками під дію „найсвіжішого” Закону підпадає понад 12 тисяч осіб, з яких 2772 особи, які відбувають покарання у виправних колоніях, 85 – у виховних колоніях, 744 – у виправних центрах, 179 – у слідчих ізоляторах. З числа ж осіб, які стоять на обліку у кримінальному-виконавчій інспекції, під дію згаданого Закону за формальними ознаками підпадає ще понад 9 тисяч людей, які засуджені до покарань, не пов’язаних із позбавленням волі [10]. Після підписання Президентом України вказаного Закону про амністію радник Президента України – Керівник Головного управління з питань судоустрою Адміністрації Президента України А.В. Портнов, зокрема, дав такі пояснення: завдяки прийняттю та підписанню Закону України „Про амністію в 2011 році” буде реалізовано принцип гуманізму державної політики. Оголошення амністії дозволить зменшити кількість осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі та не становлять значної суспільної небезпеки. Досвід застосування амністії в минулі роки свідчить про ефективність цього інституту, а також про відсутність ускладнень криміногенної ситуації в державі внаслідок оголошення амністії [11]. Утім, оптимізм президентського радника справедливо не поділяють деякі науковці, розглядаючи амністію у чинній редакції відповідного Закону скоріш як одну з основних причин ескалації злочинності, фактора, який на фоні погіршення морально-психологічних характеристик сучасних злочинців формує психологію безкарності та стимулює стійкість злочинності. Адже насправді будь-яке покарання і, відповідно, звільнення від нього, яке застосовується від імені держави за вироком суду особи, визнаної винною у вчиненні злочину, повинно мати на меті перш за все виправлення засудженого, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженим, так і іншими особами. Тому говорити про амністію як засіб розвантаження закладів пенітенціарної системи є недопустимим у сучасній державі, оскільки така теза руйнує основні підвалини кримінально-правової політики української держави у сфері застосування покарань [12]. Допоки не набрав чинності Закон України від 2 червня 2011 року «Про внесення змін до Закону України «Про застосування амністії в Україні» та інших законодавчих актів України», амністія передбачала ухвалення Верховною Радою України відповідного акта, що передусім повністю або частково звільняв певну категорію осіб від кримінальної відповідальності або покарання1. На сьогодні амністія – це лише вид звільнення від покарання (відбування його частини) певної індивідуально невизначеної категорії осіб, визнаних винними у вчиненні злочинів. Акт амністії не скасовує і не змінює відповідного кримінального закону, не означає декриміналізацію і не ставить під сумнів законність і обґрунтованість постановлених обвинувальних вироків. Акт про амністію має нормативний характер, оскільки він розрахований на неодноразове застосування та поширюється на індивідуально невизначене коло осіб, а його приписи є обов’язковими для всіх органів і службових осіб, що мають відношення до кримінально-правової сфери. У цьому сенсі амністію слід відрізняти від реабілітації – проголошення невинуватості осіб, несправедливо репресованих у судовому або позасудовому порядку, із поновленням їх прав (наприклад, Закон від 17 квітня 1991 року „Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні”). Вважається, що відмінний від інституту звільнення від кримінальної відповідальності (покарання) інститут реабілітації виконує політичну, компенсаційну і моральну функції [13]. Як писав свого часу М.М. Паше-Озерський, амністія не створює фікцію того, що злочин не мав місця, не знімає з уже вчинених діянь деліктний і злочинний характер, наданий їм законом. У протилежному випадку держава, наприклад, повинна була б винагороджувати амністованого за частину відбутого ним покарання. За такого підходу неминуче стерлись б межі між амністією і поновленням прав невинно засуджених [14]. Закони про амністію, за винятком законів про умовну амністію, Верховна Рада України може приймати не частіше одного разу протягом календарного року. Набрання чинності конкретним законом про амністію саме по собі нікого від відбування призначеного судом покарання звільнити не спроможне. Закон про амністію – це позбавлений персоніфікованого характеру акт вищого органу державної влади, який відіграє роль юридичної передумови ухвалення правозастосовним органом (судом) процесуального рішення про звільнення конкретної особи від відбування покарання. Установивши в стадії судового розгляду кримінальної справи наявність акта амністії, що усуває застосування покарання за вчинений злочин, суд постановляє обвинувальний вирок із звільненням засудженого від відбування покарання. Як слушно зазначається в літературі, законодавець не знає, до кого персонально буде застосована амністія. Вона розрахована на застосування щодо неперсоніфікованого кола осіб, однак рішення про застосування акта амністії ухвалюється індивідуально щодо кожної особи [15]. Відповідно, амністію треба розглядати як позбавлений персоніфікованого характеру акт вищого органу державної влади, який відіграє роль юридичної передумови ухвалення правозастосовним органом (в Україні – судом) процесуального рішення про звільнення конкретної особи від кримінальної відповідальності або покарання чи про заміну покарання або його невідбутої частини більш м’яким покаранням. Обов’язковою умовою застосування закону про амністію є вчинення особою злочинів до дня набрання чинності закону про амністію включно. Дія закону про амністію не поширюється на злочини, що тривають або продовжуються, якщо вони закінчені, припинені або перервані після прийняття закону про амністію (ч. 1 ст. 5 Закону України "Про застосування амністії в Україні” від 1 грудня 1996 року). Так, якщо Закон України "Про амністію” від 12 грудня 2008 року був опублікований 26 грудня 2008 року, то під його дію підпадають особи, які вчинили злочини, передбачені цим Законом, до 00 год. 00 хв. 26 грудня 2008 року включно. Важливе застереження у цьому контексті висловлює В.М. Білоконев. Якщо особа на день набрання чинності законом про амністію мала право на застосування щодо неї амністії, то таке право вона не може втратити в майбутньому. Наприклад, якщо особа була інвалідом або жінка була вагітною на день набрання чинності цим Законом, а потім до моменту розгляду в суді питання про застосування до них амністії, особа перестала бути інвалідом, а у жінки скоївся, наприклад, викидень, то суд повинен застосувати до них акт амністії, оскільки це право на застосування закону про амністію визначається на день набрання чинності відповідним Законом, а не на день розгляду цього питання в суді. На підтвердження сказаного В.М. Білоконевим наводиться такий приклад. Вироком місцевого суду від 12 січня 2007 року Р. був засуджений за ч. 2 ст. 286 КК України на 4 роки позбавлення волі за те, що 28 квітня 2002 року порушив правила дорожнього руху України, в результаті чого загинула людина. Із матеріалів справи вбачається, що Р. був визнаний інвалідом 3-ої групи в період із 11 листопада 2003 року до 30 листопада 2005 року. Місцевий суд, відмовляючи Р. у застосуванні щодо нього Закону України "Про амністію” від 31 травня 2005 року, зазначив, що суд виходить із того, що останній ні на момент вчинення злочину, ні на момент постановляння вироку не є інвалідом 3 групи, а тому тепер ніщо не перешкоджає йому відбувати покарання. Апеляційний суд, змінюючи вирок і застосовуючи до Р. Закон України "Про амністію” від 31 травня 2005 року, зазначив, що для застосування амністії до Р. достатньо тільки того, щоб останній був інвалідом 3-ої групи на день набрання чинності цим Законом. Наявність підстав для застосування амністії не може припинитися через тривалий розгляд кримінальної справи судами, а тому поширювальне тлумачення судом Закону України "Про амністію” від 31 травня 2005 року про те, що Р. повинен був бути інвалідом як на момент вчинення злочину, так і на момент постановлення вироку, слід вважати необґрунтованим [16]. Законом про амністію може бути передбачене: 1) повне звільнення зазначених у ньому осіб від відбування призначеного судом покарання (повна амністія); 2) часткове звільнення зазначених у ньому осіб від відбування призначеного судом покарання (часткова амністія). Особи, на яких поширюється дія закону про амністію, можуть бути звільнені від відбування як основного, так і додаткового покарання. Сказане однак не стосується конфіскації майна – в частині вироку, яка не була виконана на день набрання чинності законом про амністію. Особам, засудженим до покарання (основного чи додаткового) у вигляді штрафу, сума штрафу, сплаченого ними до прийняття судом рішення про звільнення від відбування покарання у зв’язку з амністією, не повертається. Закон про амністію не може передбачати заміну одного покарання іншим, а так само зняття судимості щодо осіб, які звільняються від відбування покарання. Питання про погашення чи зняття судимості щодо особи, до якої застосовано амністію, вирішується відповідно до положень статей 88 – 91 КК України, з огляду на вид і строк фактично відбутого засудженим покарання. Ст. 4 Закону України «Про застосування амністії» визначає коло осіб, щодо яких не допускається застосування амністії. Це особи: а) кримінальні справи стосовно яких перебувають у провадженні органів дізнання, досудового слідства чи суду, але не розглянуті судом з постановленням обвинувального вироку (законодавче виокремлення цієї категорії осіб позбавлене сенсу, оскільки особи, щодо яких не винесено обвинувальний вирок суду, не можуть бути звільнені від відбування покарання); б) яким смертну кару в порядку помилування замінено на позбавлення волі та яких засуджено до довічного позбавлення волі; в) які мають дві і більше судимості за вчинення умисних тяжких та (або) особливо тяжких злочинів; г) яких засуджено за злочини проти основ національної безпеки України, терористичний акт, бандитизм, умисне вбивство при обтяжуючих обставинах; ґ) яких засуджено за вчинення умисного тяжкого або особливо тяжкого злочину, крім зазначених у пункті «г» цієї статті, які відбули менше двох третин призначеного вироком суду основного покарання; д) яких засуджено за злочин або злочини, що спричинили загибель двох і більше осіб; е) стосовно яких протягом останніх десяти років було застосовано амністію або помилування незалежно від зняття чи погашення судимості та які знову вчинили умисний злочин; є) які не відшкодували завдані ними збитки або не усунули заподіяну злочином шкоду. Установлено, що амністія також не застосовується до осіб, засуджених за: умисне вбивство; катування; насильницьке донорство; незаконне позбавлення волі або викрадення людини; захоплення заручників; торгівлю людьми або іншу незаконну угоду стосовно людини; злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи; розбій; вимагання; порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, що спричинили смерть потерпілого або заподіяли тяжке тілесне ушкодження, вчинене особою, яка перебуває у стані алкогольного сп’яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів, або особою, яка зникла з місця дорожньо-транспортної пригоди; одержання хабара; застосування зброї масового знищення; геноцид; посягання на життя представника іноземної держави; піратство; найманство. Конкретним законом про амністію можуть бути визначені й інші категорії осіб, на яких амністія не поширюється. Наприклад, відповідно до ст. 7 Закону «Про амністію у 2011 році» амністія не поширювалась, зокрема, на осіб, які мають неповнолітніх дітей або дітей-інвалідів та які вчинили злочини, що посягають на життя, здоров’я, честь, гідність чи інші охоронювані законом права та інтереси цих дітей. Застосування амністії не допускається, якщо обвинувачений або підсудний заперечує проти цього. Особа, щодо якої вирішується питання застосування амністії, дає згоду суду в усній чи письмовій формі з обов’язковим зазначенням цього в протоколі судового засідання. Така вимога не міститься в базовому законі про застосування амністії (що є явним його недоліком), однак сформульована в законах, якими амністія оголошується. Цілком закономірно, що обвинувачений наділяється правом заперечувати проти амністування, оскільки він (поряд з іншими мотивами) може вважати себе невинуватим. Стосовно осіб, які засуджені та відбувають призначене їм покарання, виникає досить суперечливе питання. Іноді такі особи не бажають бути амністованими й, відповідно, залишати місця відбування покарання з соціально-психологічних, побутових та інших поважних для них причин. Чи вправі вони наполягати на тому, щоб їхня справа тривала у звичайному порядку, тобто продовжувати відбувати покарання? Напевно, за таких обставин відповідь має бути негативною. Якщо та чи інша особа, будучи обвинуваченою або підсудною, може відмовитися від амністії з огляду на можливість припинення кримінальної справи за реабілітуючими обставинами, то засуджений, який відбуває покарання, вже не має суттєвих підстав для цього й не може заперечувати проти рішення про амністію. Особи, які відповідно до закону про амністію підлягають звільненню від покарання або його відбування, звільняються не пізніш як протягом трьох місяців після опублікування закону про амністію. Цей імператив міститься в ст. 8 Закону України від 1 жовтня 1996 року „Про застосування амністії” та викликає певні питання у науковців. Зокрема, С.М. Школа замислюється над тим, чи може бути закінчення зазначеного строку підставою для відмови в застосуванні амністії щодо осіб, які підпадають під її дію, якщо справу не було розглянуто у цей термін (незалежно від причин). Відповідь на це питання, на думку науковця, має бути такою. Зазначений строк (три місяці) встановлений законодавцем з метою забезпечити виконання акта про амністію якнайшвидше, тому його закінчення не може бути перешкодою для застосування зазначеного акта амністії в подальшому. Необхідно керуватися положенням про те, що дія будь-якого проголошеного закону про амністію поширюється на злочини, вчинені до дня набрання ним чинності включно. У разі виявлення злочину, вчиненого особою кілька років тому, якщо винний підлягає амністуванню на підставі одразу декількох актів амністії, на наш погляд, слід застосовувати амністію, що проголошена раніше або яка передбачає більш повне амністування [17]. Складно сказати, якими міркуваннями керувався законодавець, установлюючи трьохмісячний строк дії законів про амністію, однак видається, що вчинив він правильно. Амністія має застосовуватися в певних часових межах, інакше не виключені певні зловживання з боку компетентних органів. Поширювальне тлумачення С.М. Школою ст. 8 Закону України від 1 жовтня 1996 року „Про застосування амністії” видається сумнівним. Під час дії попередньої редакції Закону „Про застосування амністії” аналіз практики амністування вказував на наявність низки проблем її правового регулювання, серед яких – неузгодженість між різними законодавчими актами, якими регламентується амністія, відсутність чіткості та зрозумілості деяких законодавчих приписів, недосконалий порядок застосування амністії тощо. Передусім слід указати на той факт, що для особи, яка вчинила злочин, амністія означала досить широкий спектр привілейованих наслідків, починаючи від заміни покарання, яке фактично відбувається, більш м’яким і завершуючи звільненням від кримінальної відповідальності взагалі. Незважаючи на все більш послідовне втілення в кримінальному законодавстві принципу гуманізму, «безмежне» амністування (фактично банальне вибачення злочинця й того, що він скоїв) дозволяло говорити про порушення іншого, не менш важливого принципу кримінального права – принципу справедливості. Занадто широке застосування амністії давало негативний ефект. Пригадується, наприклад, яке обурення і бажання шукати справедливість в Європейському суді з прав людини викликало у близьких жертв рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя звільнити від кримінальної відповідальності у зв’язку з амністією колишніх керівників ВАТ «Дніпрогаз», обвинувачених у службовій недбалості, що призвела до загибелі 23 дніпропетровців [18]. Регулярне ухвалення законів про амністію мало своїм наслідком цікавий феномен: певні верстви населення очікують, що відповідна категорія злочинів за наявності деяких умов (їх перелік є доволі сталим) буде тягнути за собою значно менший обсяг негативних кримінально-правових наслідків, ніж це передбачено КК України. В результаті превентивний вплив на потенційних правопорушників чинить не стільки кримінальний закон у тому вигляді, в якому він ухвалюється законодавцем, скільки кримінальний закон у поєднанні з практикою амністування [19]. В юридичній літературі була висловлена небезпідставна думка про те, що застосування амністії має бути скоріш винятком, ніж правилом. Окремі науковці (А.В. Єндольцева, І.Л. Марогулова, А.В. Мохорєв, В.В. Сверчков та інші) слушно вказували на недоцільність звільнення від кримінальної відповідальності за амністією, оскільки у такому контексті амністія як засіб реалізації принципу гуманізму часто використовується органами державної влади з інших міркувань, серед яких особливе значення мають політичні моменти, а також необхідність коригування недосконалого законодавства. Крім того, таке звільнення через його масовий характер не дозволяло враховувати принципи індивідуалізації та справедливості покарання, не давало можливості належним чином сприяти ресоціалізації осіб, які вчинили злочини [20]. Як акт вибачення і милосердя, амністія має бути певним чином віддаленою у часі від факту вчинення злочину і засудження з тим, щоб зло хоча б частково було покаране й забуте, а пам’ять сучасників не травмувалась б доброзичливим ставленням влади до винуватої особи. Вада «досудової амністії» вбачається і в тому, що потерпілий (на фоні звільнення винуватця злочину від кримінального переслідування) позбавляється можливості публічно висловити свої претензії злочинцю [21]. У 2011 році вітчизняний законодавець врешті-решт звернув увагу на пов’язані з амністією кримінально-правові проблеми, виклавши в новій редакції Закон «Про застосування амністії в Україні» та окремі положення КК України. Основні новели звелися до такого: 1) на підставі акта амністії виключається можливість звільнення від кримінальної відповідальності та заміни покарання більш м’яким; 2) розширюється коло засуджених осіб, до яких амністія не може бути застосована взагалі; 3) змінюється порядок звільнення засуджених від відбування додаткового покарання. Відносно новим слід також визнати положення щодо регламентації часткової амністії (за умови відбування засудженим покарання), за яким вона має здійснюватися після ретельної перевірки матеріалів особової справи та відомостей про поведінку засудженого за час відбування покарання. Раніше така вимога встановлювалася на рівні окремих законів про амністію; з ухваленням нового базового закону про застосування амністії вона мала стати універсальним правилом. Враження авторів цих рядків від ознайомлення із положеннями Закону від 2 червня 2011 р. «Про внесення змін до Закону України «Про застосування амністії в Україні» та інших законодавчих актів України», який набрав законної сили 1 січня 2012 р., в цілому є позитивним. Адже можливість здійснення амністії стає більш поміркованою; встановлюються досить вузькі та зрозумілі для правозастосувача межі її застосування. Амністування передбачається лише у межах реалізації кримінальної відповідальності – як у найбільш ліберальній її формі, коли відбувається засудження обвинувальним вироком та одночасно особа звільняється від покарання, так і в найбільш репресивній формі, у межах якої особі призначається покарання, яке вона реально відбуває, й коли ця особа звільняється від невідбутої частини покарання. Отже, вибачення стає похідним від засудження особи за вчинений злочин, що вважаємо цілком прийнятним з огляду на необхідність реалізації цілей кримінальної відповідальності навіть у випадку фактичного незастосування кримінально-правового примусу. Голова Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності В.Д. Швець, схвально ставлячись до основної ідеї ухваленого 2 червня 2011 р. Закону, вочевидь, небезпідставно стверджує, що набрання останнім чинності дозволить покласти край корупційним схемам, суть яких полягає у незаконному порушенні кримінальних справ і наступному їх закритті за хабарі на стадії досудового розслідування у зв’язку з амністією [22]. А у листі на ім’я В.Д. Швеця заступник Генерального прокурора України Є.М. Блажівський називає цілком слушним положення відповідного на той час законопроекту, яке унеможливлюватиме амністування осіб, які вчинили злочини, без встановлення їх вини судом. Варто зазначити, що рішення вітчизняного законодавця відмовитись від звільнення від кримінальної відповідальності на підставі закону про амністію узгоджується із загальносвітовою законотворчою практикою, згідно з якою за актом амністії здебільшого дозволяється звільняти особу саме від покарання. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з амністією передбачено в основному законодавством країн – учасниць СНД. За результатами спеціального компаративістського дослідження М.І. Хавронюк відзначає, що кримінальне переслідування особи на підставі акта амністії може бути припинене ще до її засудження також за законодавством Молдови, Болгарії, Італії, Сан-Марино; у всіх інших державах кримінальне законодавство передбачає, що за амністією відбувається звільнення особи від покарання [23]. Наприклад, ст. 133-9 КК Франції встановлює: амністія ліквідує наслідки обвинувальних вироків і тягне за собою звільнення від усіх покарань без будь-якої можливості перегляду справи. У деяких країнах ставлення до амністії ще більш категоричне. Перш за все, до неї негативно ставиться законодавець Великої Британії, США та інших країн загального права. Не застосовується амністія також в деяких країнах континентальної системи права (наприклад, у Польщі, ФРН та Іспанії). Не згадується амністія ні в конституціях, ні в кримінальному законодавстві й інших країн, у т. ч. Нідерландів, Норвегії, Швеції, Естонії [24]. Відповідно до Конституції Греції амністія може застосовуватись лише щодо тих, хто вчинив політичні злочини. Разом із тим не всі зумовлені прийняттям Закону України від 2 червня 2011 р. зміни щодо регламентації амністії є вдалими, а тому вважаємо за потрібне і своєчасне звернути увагу фахівців на окремі новели. Законодавче визначення амністії, зафіксоване в ст. 1 Закону «Про застосування амністії в Україні» і розвинуте у ч. 2 ст. 86 КК України, через пропоновану зміну розуміння суті амністії було дещо відкориговане. Згідно з цими законодавчими положеннями амністією визнається повне або часткове звільнення від відбування покарання певної категорії осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, або кримінальні справи стосовно яких розглянуті судами, але вироки стосовно цих осіб не набрали законної сили. Останнє застереження (щодо осіб, кримінальні справи стосовно яких розглянуті судами, але вироки стосовно яких не набрали законної сили) є зайвим, оскільки й ці особи визнані винуватими та щодо них постановлені обвинувальні вироки. Правильніше було б вести мову про звільнення від відбування покарання осіб, щодо яких винесені обвинувальні вироки із засудженням за вчинений злочин. Із цих же причин безглуздо забороняти застосовувати амністію до осіб, кримінальні справи стосовно яких перебувають у провадженні органів дізнання, досудового слідства чи суду, але не розглянуті судом з винесенням обвинувального вироку (ст. 4 аналізованого Закону «Про застосування амністії в Україні»). Такі особи, як вже зазначалось, не можуть бути звільненні від покарання, так би мовити, за визначенням. Приймаючи рішення про звільнення певної особи від покарання, суд має обов’язково досліджувати матеріали кримінальної справи для з’ясування характеру поведінки особи під час відбування покарання. Як зазначається в ч. 1 ст. 3 ухваленого 2 червня 2011 р. Закону «Про застосування амністії в Україні», рішення про застосування чи незастосування амністії приймається судом щодо кожної особи індивідуально після ретельної перевірки матеріалів особової справи та відомостей про поведінку засудженого за час відбування покарання. Обране законодавцем формулювання використовувалося в деяких законах про амністію, однак воно жодним чином не допомагає у досягненні благородної мети – зробити звільнення від відбування покарання залежним від поведінки особи, не застосовуючи амністію до тих, хто не бажає виправлятися. На нашу думку, доцільніше вказати на певні характеристики поведінки засудженого, встановлення яких унеможливлювало б амністування. Переконані у тому, що амністія має застосуватись лише за відсутності серйозних порушень умов відбування покарання (наприклад, істотного порушення вимог режиму при відбуванні покарання у вигляді позбавлення волі). Нам імпонує думка В.В. Сверчкова про те, що амністія має бути мірою не стільки поблажливості, скільки заохочення за правомірну посткримінальну поведінку [25]. Вельми повчальною у цьому контексті є практика, яка склалась у Словаччині. У цій країні, як випливає з листа посла Словацької Республіки в Україні, адресованого голові парламентського комітету В.Д. Швецю, при вирішенні питання про амністію застосовується виключно індивідуальний та конкретний підхід. Враховується вся сукупність обставин, що стосуються попереднього життя засудженого, самого вчиненого злочину, поведінка під час перебування у пенітенціарних закладах, перспективи повернення засудженого до нормального життя, родинні стосунки і наявність членів родини, яким потрібне піклування. У світлі сказаного постає і питання про те, чи варто відмовлятися від заміни покарання більш м’яким на підставі акта амністії. З огляду на обов’язковість врахування поведінки особи, яка відбуває покарання, таке рішення українського законодавця виглядає небезспірним. Поведінка засудженого може характеризуватися різними ступенями виправлення, у зв’язку з чим слід було б дозволити суду обирати, яка форма амністування є більш ефективною, – звільнення від невідбутої частини покарання чи заміна його більш м’яким. З урахуванням викладеного, постає також питання про подолання конкуренції, яка може виникати між нормами про амністію та нормами про застосування інших видів звільнення від відбування покарання, у т. ч. умовно-дострокового звільнення. Йдеться, зокрема, про встановлення матеріальної підстави для звільнення, адже в обох випадках суд має враховувати поведінку засудженого при звільненні його від відбування покарання. Вважаємо, що, оскільки умовно-дострокове звільнення є яскраво вираженим заходом заохочення засудженого, що застосовується лише у випадку доведеності виправлення особи, а амністія за своєю природою – це вибачення винного, то до поведінки особи при її амністуванні мають висуватися менш суворі вимоги, ніж сумлінна поведінка та сумлінне ставлення до праці, як це має місце при умовно-достроковому звільненні. Ст. 4 Закону від 1 жовтня 1996 р. «Про застосування амністії в Україні» (в редакції від 2 червня 2011 р.) встановлює перелік осіб, щодо яких не допускається застосування амністії, про який йшла мова вище. Обмеження щодо суб’єктного складу амністії, поза всяким сумнівом, є справедливими: держава не може вибачати будь-якого злочинця, особливо якщо його особі притаманний високий ступінь суспільної небезпеки. Внаслідок ухвалення Закону від 2 червня 2011 р. відповідний перелік осіб дещо розширився, що загалом слід оцінити схвально. Водночас слід зауважити, що законодавець обрав не досить вдалий шлях, перераховуючи конкретні види злочинів, за вчинення яких звільнення від покарання у зв’язку амністією є неможливим. Залишається не до кінця зрозумілим, за якими критеріями встановлювалися такі обмеження. Більш доречно заборонити застосування амністії до кожного, хто засуджений до покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше п’яти років. Пропонований підхід видається більш-менш виваженим – таким, що виключатиме амністування за тяжкі злочини як через типовий, так і через індивідуальний ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину. В іншому випадку складно буде пояснити, чому, наприклад, за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, що спричинило смерть потерпілого або заподіяло тяжке тілесне ушкодження, вчинене у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, або особою, яка зникла з місця дорожньо-транспортної пригоди (наведене формулювання, до речі, не узгоджується з відповідною обтяжуючою покарання обставиною, передбаченою п. 13 ч. 1 ст. 67 КК України), амністія не може бути застосована, однак до осіб, які вчинили умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження або вбивство через необережність, вона застосовуватись може. Будучи повним або частковим анулюванням кримінально-правових наслідків вчиненого злочину, амністія не може порушувати врегульованих цивільним законодавством майнових інтересів громадян, юридичних осіб, держави. Тому невипадково ч. 2 ст. 5 Закону України від 1 жовтня 1996 р. «Про застосування амністії в Україні» (в редакції до 2 червня 2011 р.) встановлювала, що амністія не звільняє від обов’язку відшкодувати заподіяну злочином шкоду, покладеного на винну особу вироком чи рішенням суду. Аналогічне за змістом застереження про те, що застосування амністії не повинне зачіпати права третіх осіб, у т. ч. права потерпілих на відшкодування шкоди, закріплено законодавством, наприклад, Аргентини, Гондурасу, країн колишньої Югославії, Молдови, Франції. Майже всі ухвалювані в Білорусі закони про амністію містять положення про те, що особи, засуджені за певні злочини проти порядку здійснення економічної діяльності (ухилення від сплати митних платежів, незаконна підприємницька діяльність, псевдопідприємництво тощо), не можуть бути звільнені від покарання, якщо на день розгляду матеріалів про застосування амністії вони не відшкодували заподіяну цими злочинами шкоду, яка підлягає з них стягненню на підставі вироку чи іншого судового рішення. Конституційний Суд Республіки Білорусь неодноразово наголошував на тому, що невідшкодування засудженим шкоди не перешкоджає застосовувати амністію, якщо обов’язок відшкодувати заподіяну шкоду не покладався судом на того, хто вчинив відповідний економічний злочин [26]. Подібний досвід амністування має і наша держава. Так, ст. 10 Закону України від 11 травня 2000 р. «Про амністію» і ст. 9 Закону України від 5 липня 2001 р. «Про амністію» забороняли застосовувати амністію до осіб, яких було притягнуто до кримінальної відповідальності чи засуджено за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів (ст. 148-2 КК 1960 р.). При цьому зазначена заборона не поширювалась на випадки повного відшкодування до набрання чинності законом про амністію несплачених податків, зборів, інших обов’язкових платежів. У вітчизняній доктрині неодноразово висувалася пропозиція запровадити заборону на застосування амністії щодо тих осіб, які не відшкодували збитків, завданих злочином, яка успішно реалізована з 1 січня 2012 р. Доречність такої новели обґрунтовувалася потребою посилення ролі потерпілого від злочину в кримінально-правових відносинах, необхідністю реального та ефективного захисту прав громадян, юридичних осіб і держави, які зазнали шкоди від злочину, у разі амністування особи, яка його вчинила [27]. Прагнення посилити захист прав потерпілих від злочину є зрозумілим і виправданим. Однак давайте поглянемо й на «зворотний бік медалі». Чи не перекладалися у такий спосіб проблеми відшкодування заподіяної злочином шкоди на осіб, правове становище яких держава, керуючись передусім міркуваннями гуманізму, вирішила поліпшити? «Акт амністії – це насамперед виявлення державою гуманізму щодо громадян, які оступилися, та прояв поваги до прав людини, оскільки воля є невід’ємною складовою її повноцінного життя» [28]. Тим більше, що амністовані особи, як правило, належать до найменш соціально захищених громадян. Дискутуючи із розглядуваного питання із С.М. Школою, М.І. Хавронюк зазначає, що серед десятків тисяч людей, стосовно яких щороку застосовується амністія, чималий відсоток становлять особи, які не мають матеріальної можливості відшкодувати завдані злочином збитки. Спроба поставити амністію в залежність від майнового стану того, хто вчинив злочин, розцінюється як порушення ст. 24 Конституції України [29] Принагідно зауважимо, що Конституційний Суд Російської Федерації за результатами перевірки конституційності одного із законодавчих актів про амністію зробив висновок про те, що закриття внаслідок акта амністії кримінальної справи без розгляду її по суті не позбавляє потерпілих у кримінальних справах права на доступ до правосуддя і права на ефективний судовий захист, включаючи компенсацію заподіяної шкоди. Суд виходив з того, що обов’язок держави забезпечити відновлення прав потерпілого від злочину не передбачає надання потерпілому права визначати необхідність здійснення кримінального переслідування щодо тієї чи іншої особи, а так само межі кримінальної відповідальності, яка покладається на цю особу. Таке право, з огляду на публічний характер кримінально-правових відносин, може належати тільки державі в особі її законодавчих і правозастосовних органів [30]. Підбиваючи підсумки правового аналізу новел про амністію, відзначимо, що реформування цього інституту є своєчасним. Головна ідея Закону від 2 червня 2011 року прозора і зрозуміла – встановити більш жорсткі умови щодо регламентації амністії, обмежити її застосування. При цьому не всі законодавчі новели можна визнати досконалими, деякі з них сформульовано не досить вдало. До того ж, залишається нерозв’язаною низка інших гострих питань, пов’язаних із здійсненням амністування (диференціація правових наслідків застосування амністії; амністування засуджених за сукупністю злочинів, один з яких виключає поширення дії амністії на таких осіб; амністування у випадку вчинення злочинів, кримінальні справи про які віднесено до справ приватного обвинувачення; надання звільненню від покарання на підставі актів амністії умовного характеру тощо).
Література: 1. Словарь иностранных слов. – 8–е изд., стереотип. – М. : Русский язык, 1981. – С. 33. 2. Осмоловская Н.В. Юридическая природа институтов амнистии и помилования / Н.В. Осмоловская // Российской следователь. – 2005. – № 10. – С. 59. 3. Дмитренко І.В. Застосування амністії в Україні: історія та сучасність / І.В. Дмитренко // Правова держава. – 2009. – № 11. – С. 102; Чепелюк О.В. Амністія та помилування в Україні (кримінально-правове та кримінологічне дослідження) : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08 / Чепелюк Ольга Володимирівна. – К., 2008. – С. 18; Школа С.М. Кримінально-правові проблеми застосування амністії та здійснення помилування в Україні : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08 / Школа Сергій Миколайович. – К., 2003. – С. 32. 4. Білоконев В.М. Застосування амністії в Україні (судова практика) : науково-методичний посібник / В.М. Білоконев. – Запоріжжя, 2009. – 211 с. 5. Додонов В.Н. Сравнительное уголовное право. Общая часть : монография / В.Н. Додонов ; под общ. и науч. ред. д.ю.н., проф., заслуженного деятеля науки РФ С.П. Щербы. – М. : Издательство «Юрлитинформ», 2009. – С. 401. 6. Чепелюк О.В. Амністія та помилування в Україні (кримінально-правове та кримінологічне дослідження) : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08 / Чепелюк Ольга Володимирівна. – К., 2008. – С. 38. 7. Телефанко Б.М. Проблеми соціальної адаптації осіб, звільнених з кримінально-виконавчих установ на підставі закону України про амністію або акта помилування : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08 / Телефанко Богдан Миколайович. – Львів, 2005. – С. 132. 8. Энциклопедия уголовного права. Т. 10. Освобождение от уголовной ответственности и наказания. – Издание профессора Малинина – СПб ГКА, СПб., 2008. – С. 668 – 669. 9. Кругликов Л.Л. Дифференциация ответственности в уголовном праве : монография / Л.Л. Кругликов, А.В. Васильевсикй. – СПб. : Издательство «Юридический центр Пресс», 2002. – С. 269. 10. Бондар М. Засудженим дали волю / Максим Бондар // Юридичний вісник України. – 2011. – № 30 (838). – С. 3. 11. Портнов А. Завдяки Закону України „Про амністію в 2011 році” буде реалізований принцип гуманізму державної політики [Електронний ресурс] / Офіційний веб-сайт Президента України. – Режим доступу: http://www.president.gov.ua/news/20818.html 12. Дрьомов С. Амністія по-президентські: соціальний конфлікт чи сучасна індульгенція для злочинців? / Сергій Дрьомов, Григорій Усатий // Юридичний вісник України. – 2011. – № 21 (829). – С. 4. 13. Рохлин В.И. Институт реабилитации в российском законодательстве (возникновение, развитие, понятие, перспективы) / В.И. Рохлин, С.И. Захарцев, М.А. Миронов, А.П. Стуканов. – СПб., 2007. – С. 9 – 33. 14. Антологія української юридичної думки. В 10 т. Том 7 : Кримінальне право. Кримінальний процес / Упорядники: О.М. Костенко, О.О. Кваша ; відп. ред. О.М. Костенко. – К., 2004. – С. 611. 15. Маляренко В.Т. Амністія та помилування в Україні / В.Т. Маляренко, А.А. Музика. – К., 2007. – С. 17; Энциклопедия уголовного права. Т. 10. Освобождение от уголовной ответственности и наказания. – Издание профессора Малинина – СПб ГКА, СПб., 2008. – С. 655. 16. Білоконев В.М. Застосування амністії в Україні (судова практика) : науково-методичний посібник / В.М. Білоконев. – Запоріжжя, 2009. – С. 36 – 37. 17. Школа С.М. Кримінально-правові проблеми застосування амністії та здійснення помилування в Україні : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08 / Школа Сергій Миколайович. – К., 2003. – С. 171. 18. Карпюк Г. Один день Комітету / Г. Карпюк // Юридичний вісник України. – 26 лютого – 4 березня 2011 р. – № 9; Сосницький Л. Слідство завершено. Амністія / Л. Сосницький // Голос України. – 10 грудня 2010 р. – № 234. 19. Швець В.Д. Законодавча реалізація кримінально-правової політики: аналіз законопроектної діяльності Верховної Ради України V скликання з питань кримінального права / вступне слово проф. Мельника М.І. / В.Д. Швець, В.М. Грицак, Я.І. Василькевич, В.О. Гацелюк. – К., 2008. – С. 38 – 39. 20. Виклад. за.: Хавронюк М.І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації : дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.08 / Хавронюк Микола Іванович. – К., 2007. – С. 171. 21. Бойко А.И. Размышления криминалиста о памяти / А.И. Бойко // Российский ежегодник уголовного права. – 2007. – № 2 / под ред. д-ра юрид. наук, проф. Б.В. Волженкина. – СПб., 2008. – С. 55 – 56. 22. Швець В. «Маразм крепчает», або що робити з Путіним // http://glavcom.ua/articles/3480.html 23. Хавронюк М.І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації : дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.08 / Хавронюк Микола Іванович. – К., 2007. – С. 171. 24. Додонов В.Н. Сравнительное уголовное право. Общая часть : монография / В.Н. Додонов ; под общ. и науч. ред. д.ю.н., проф., заслуженного деятеля науки РФ С.П. Щербы. – М. : Издательство „Юрлитинформ”, 2009. – С. 401 – 402. 25. Сверчков В.В. Освобождение от уголовной ответственности, прекращение уголовного дела (преследования), отказ в его возбуждении: проблемы теории и практики / В.В. Сверчков. – СПб., 2008. – С. 287. 26. Саркисова Э. Законы об амнистии в системе источников уголовного права Э. Саркисова // Уголовное право. – 2007. – № 5. – С. 55. 27. Школа С.М. Кримінально-правові проблеми застосування амністії та здійснення помилування в Україні : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 „Кримінальне право та кримінологія ; кримінально-виконавче право” / С.М. Школа. – К., 2004. – С. 4, 9 – 10, 17; Глобенко Г.І. Закриття кримінальних справ з нереабілітуючих підстав : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 „Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза” / Г.І. Глобенко. – Х., 2007. – С. 10; Присяжнюк Т.І. Проблеми застосування амністії в Україні / Т.І. Присяжнюк // Вісник Верховного Суду України. – 2007. – № 9. – С. 41 – 42; Удалова Л.Д. Предмет доказування у справах, що закриваються провадженням за нереабілітуючими підставами / Л.Д. Удалова, Н.З. Рогатинська. – К., 2009. – С. 58, 126; Музика А.А. Потерпілий від злочину: кримінально-правова концепція / А.А. Музика, Є.В. Лащук // Наука і правоохорона. – 2010. – № 4. – С. 122. 28. Музика А.А. Амністія і помилування в системі сучасного українського права / А.А. Музика, С.М. Школа // Кримінальне право України. – 2006. – № 1. – С. 20. 29. Хавронюк М.І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації : монографія / М.І. Хавронюк. – К. : Юрисконсульт, 2006. – С. 397. 30. Вестник Конституционного Суда РФ. – 2003. – № 4. – С. 3-11 1 Зміни, які відбулися з 1 січня 2012 року, стосовно підстав та умов застосування амністії обговорюватимуться далі.
